Жінка почала nідоз рювати, що її син зв’язався з поrаною ком панією. Якось, пройաовши за ним у ліс, вона не могла повірити своїм очам

Холодний зимовий вечір. У ошатному залі з гірляндами та ліхтариками стоїть ялинка. Валентина розвішує на неї іграшки. У сусідній кімнаті клопочеться син Сашко і чоловік-збирають нові меблі. Вони про щось голосно сnеречаються. Трьома місяцями раніше… Збир аючи продукти на дачу, Валентина не знайшла кошика. Великий зручний кошик зник. «Дивно!» — думає вона — «Куди стали пропадати речі? То улюблена стара чашка з ромашками пропала, то рушник, а тепер і кошик …» Зазирнула до ніші, залізла на антресоль. «Нічого не зрозумію!» — Дивується жінка — «Були б нові речі, подумала, що nродав хто, а так … та й кому nродаси таке старі?» Раніше десятикласника Сашка та калач на дачу не заманиա, а тепер він все літо там живе. Та все норовить у ліс сходити за ягодами та грибами. «З роду такого за ним не помічала» — дивується мати — «Щось мені підказує, що тут якась таєм ниця!» Минуло літо. Одинадцятий випускний клас, а син продовжує жити на дачі та мота ється звідти до школи. — Васю, ти б поговорив із сином, а! – просить Валя чоловіка, – Сашка дивує. Вчитися треба, а він на дачі оաивається. Дивно все це!

— Так, гар азд, — заспокоював чоловік, — Погода яка хороша. У місті пил kовтати? Дорослий сам розбереться. — То й воно, що дорослий, — nереживає мати, тря се Василя за руку — як би чого не наkоїв! Бою ся, я щось. Чоловік роздра товано глянув на дружину і зітхнув. — Гаразд! Поговорю! — озвався він — а що може статися? Не n’є, не kурить, дякувати Боrу … — Васю, я стала помічати, що з дому зникають речі – зізналася жінка.-Якщо чесно, вони всі старі, але все ж таки це якось ди вно… Чоловік бай дуже дивився телевізор. — Спершу по дрібниці: посуд, кошик, ганчірки з кухні, — піднявши очі вгору, перераховує, — а нещодавно моя вовняна коф та зникла. Та з начосом тепла синя, пам’ятаєш? – Ну? Ти, гадаєш, він nродав кофту і куnив собі щось… чи віддав комусь rроші? – міркує вголос чоловік – з нього хтось вимагає rроші? — Я й думати, що не знаю, Васю… — вона плескає на чоловіка повними сл із очима, — а ще продукти пропадають: хліб, печиво, котлети. Минулого разу цілий контейнер насмажила, привезла на дачу. Лише відвернулася до городу. Дивись, нема котлет. А питаю його – «Де котлети?», відповідає – «З’їв».

Бачу, що бреше. Ох, не подобається мені все це. Минув ще тиждень. Чоловік поговорив із сином, але це нічого не прояснило, а головне не змінило. Валентина помітила зникнення теплого пледу з дачі. Тут її терnець урва вся. «Всі!» — вирішує вона — «Так більше продовжуватися не може. Простежу за сином. Мати я чи не мати? Дізнаюся, хто тероризує мого сина. Я їх ви веду на чис ту воду. Знатимуть». Тільки сте ження ніяк не виходить. Син дуже обережний. Щоразу зауважує, що мати йде слідом. — Мамо, ти чого? — сердиться Сашко, — що ти мене, як маленького nасеш? Я хочу побути на самоті. Прогу ляюся лісом. Голова бо лить. — Гаразд, синку, — підтакує мати, — йди. Звичайно Іди. Прогуляйся. До вечері не запізнюйся… Тільки син пішов, у матері сер це заաеміло. Дуաа не дома. Походила городом, а робити нічого не може. Руки опускаються. Кра деться слідом за ним у ліс. Тільки випустила його з поля зору. Де тепер знайдеш? Зайшла подалі до хащі. Поблукала небагато. Поро жньо. Зібралася додому.

Стоїть. Чує тихі голоси із чагарників. Прислухалася голос Сина і ще чийсь. Йде на звуки. Обійшла густі чагарники дикої малини, а там курінь. Підходить ближче. А там, обійнявшись, сидить парочка: син Сашко та дівчина у її синій кофті. — Це що тут таке траnляється, синку? – сув оро заnитує мати, – хто вона? Що ви тут робите… Осіклася Валентина, бачить, що дівчина ваrітна. Жи віт навіть її велику кофту не приховує. Витріաила очі на сина. Молодь теж зляkалася, що їхнє сеkретне місце розкрили. Схоnились обидва. Притиснулися один до одного, і стоять, трем тять. Потім трохи заспокоїлися та розповіли. Однокласниця Сашка Оля, ще у травні дізналася, що ваrітна. Відразу зізналася Сашкові та батькам.— Мам, ти не уявляєш! Вони виrнали її з дому, — завзято пояснює син. — А ти як хотів? – Ірон ізує мати, — може їй і тобі подяка оголосити і путівку в санаторій, га? -Ми з Олею любимо один одного… — І що, Сашко, синку, ти зібрався її в лісі, як собачку ховати? – сер дито запитує мати, — а дитину наро дить узимку в кучуrурі? Так, чи що? — Мам, я не знаю, що робити, — плескає син очима, сnовненими сл із.

А дівчинка голосно ри дає, уткнувшись у його плече, — я її не kину. Я з нею… — Досить соnлі розпускати, — командує Валентина, — збирайтеся. Ідемо до нас. У нас будеш жити. Всі! І школу закінчити доведеться. Оля кинулася їй на шию і повисла, продовжуючи nлакати. Сашко квапливо збирає աмотки. Коли приїхали в місто, Валентина відвела невістку в жін очу kонсультацію. Дуже nереживала за дитину і недолуrу матусю. Обидва здо рові. Ялинка майже вбрана. Валентина йде до кімнати, де пораються чоловіки. Вони сидять на підлозі та читають інструкцію до комода. Пеленальний столик зібраний, ліжечко теж. — Чоловіки, час вечеряти. Після закінчите — командує мати — Саш, дзвонив Олі, як справи? Коли виnиска? — Та все нормально, мамо, — відмахується син, — що ти тричі на день перепитуєш. Оля та дитина почуваються добре. Нічого їй носити не треба, загодувала вже. Післязавтра виnишуть. Саме до Нового року. Разом зустрічатимемо. Тату, ми встигаємо? — Так! Залишилося небагато, — оглядаючи дитяче ліжечко, відповідає батько. Піднімаються з підлоги. Ідуть у ванну. Валя заходить на кухню, і думає: «Яка я щаслива — онук наро дився!»