Після весілля у нас із Олегом усе було чудово. І так тривало доти, доки він не втратив своєї роботи. З цього і все почалося

Остання сварkа з чоловіком мене остаточно вивела з себе: я просто зібрала всі його речі та виставила його з ними надвір. Як це мені вдалося? Дуже просто: квартира, де ми жили, дісталася мені від моїх батьків, і єдиною власницею була я. Чесно сказати, Олег був непоганим чоловіком, тільки останні 2 роки він взагалі не працював. Ми повністю жили тільки за мій рахунок. Більше того, навіть приготування, прибирання та діти були тільки на мені.

Я довго терпіла: думала, мовляв, у чоловіка важкий період, йому потрібен час, усім зараз важко, скоро все налагодиться. Олег спочатку справді шукав роботу, принаймні – вдавав. Були дрібні підробітки, просив допомоги у своєї мами, їхав у село, допомагав їй, привозив консервації. Але хіба справжні чоловіки поводяться так? У тебе ж сім’я, дитина – з кого йому брати приклад? Коли я виставила Олега за двері, він поїхав до мами. Наступного ж ранку мені почали надзвонювати свекруха зі своєю донькою і говорити, мовляв, Олега ніхто не чекав, і годувати його тут ніхто не збирається.

Дзвінки тривають до сьогодні: свекруха просто благає мене забрати назад чоловіка. Говорить, мовляв, він дав обіцянку знайти роботу. Але відповідь у мене одна: я більше не вірю. Досить годувати мене одними й тими самими обіцянками вже другий рік. Більше того, за весь цей місяць, що я не спілкуюсь із чоловіком, він навіть не подзвонив. Гаразд, якби він особисто пообіцяв мені змінитись, знайти роботу, допомагати по дому та з сином. Я б ще подумала, вибачити його чи ні. Але одних дзвінків свекрухи мені недостатньо.