Ми поїхали до тещі на дачу, щоб допомогти їй посадити картоплю. Тоді ми ще не знали, що це буде востаннє, коли ми їй допомагаємо.

Минулої весни ми поїхали до тещі на дачу, щоб допомогти їй посадити картоплю. Їхати треба було лише хвилин сорок, тож ми дружно сіли в машину ввечері у п’ятницю – і поїхали. Переночували, а вранці прокинулися ні світло, ні зоря – і в поле. Було обговорено, що нам допомагатимуть теща та сестра дружини разом зі своїм чоловіком.

Але так як ми приїхали заздалегідь, тому працювали на дві години більше за інших. Коли діти вже втомилися і почали проситися додому, ми зібралися і попрямували у бік села. Не складно зрозуміти, що маленьким дітям не так і легко у відкритому полі, тому я не став переконувати їх побути ще трохи. Родичі сказали, що прийдуть за годину. Ми дісталися додому, приготували вечерю, накрили стіл.

Коли ми поїли, теща попросила мою дружину помити посуд та прибрати зі столу. Чи бачите, ми пішли з поля на годину раніше, отже, менше і втомилися. -А нічого, що ми прийшли на дві години раніше, ніж ви? Плюс, ми з дружиною ще вечерю для вас готували. Тож питання – хто тут більше втомився. Дружина підтримала мене, і ми зрозуміли, що після цього випадку до села нам краще не їхати. Картоплю можна і в супермаркеті kупити, а час і не рви дорожчі.