Того дня я відзначала своє 50-річчя. Мене привітали лише колеги. Від дітей та онуків не отримала жодного дзвінка. Сумно пішла додому. Тільки увійшла до вітальні – і тут дзвінок у двері.

Я чекала свого 50-річного ювілею з величезним трепетом та переживанням. Адже таке буває раз у житті, і цей день справді хочеться провести по-особливому. Працюю я у дуже дружньому колективі. Жоден день народження не проходить без святкувань, подарунків та привітань. В офісі я почуваюся як удома, ми як одна велика та дружна сім’я. Ось тільки на вітання я чекала не стільки від колег, скільки від своїх дітей. У мене троє синів, мешкають вони у різних містах. Плюс до всього, це була б чудова нагода побачитися зі своїми онуками.

Але, з іншого боку, я чудово розумію, що у них у всіх робота, домашні обов’язки, діти. Якщо чесно, мені вистачило б звичайної листівки. І ось, день мого народження вже добігав кінця, але з рідних мені так ніхто й не дзвонив. Ні сини, ні невістки. Коли я спробувала набрати їм, вони просто не брали слухавку. У мене розігралася фантазія, я вигадувала собі різні сценарії: мовляв, може, щось трапилося, дуже жахливе, і вони не хочуть говорити мені… Я ледве стримувала сл ьози, але ні з ким із колег поговорити не могла, бо було дуже соромно. Тому попрощалася з усіма і пішла додому пішки.

Погода була гарною, тому вирішила пройтися… Дійшла до хати, роззулася, тільки увійшла до вітальні – і тут дзвінок у двері. Я нікого не чекала, але пішла відчиняти… На порозі стояли мої сини, невістки, онуки. Всі до одного. Моєму щастю не було межі. Я кинулася їх обіймати та цілувати, а вони задаровували мене подарунками. Виявилося, що вони за кілька днів приготували мені сюрприз, усе організували, але в середині дня один із моїх синів потрапив у невелику ава рію. Маленька подряпина – але довелося викликати інспекторів, тож ніхто й не брав слухавку, щоби випадково не зруйнувати заздалегідь обдуманий план мого привітання. Яка ж у мене все-таки чудова сім’я…