Анатолій повертався додому і думав, що після втрати дружини він уже нікому не потрібний. Але вже в під’їзді він почув голос і не повірив вухам

Дощовий день наздоганяв тугу. Анатолій сидів у своєму улюбленому кріслі та дивився на портрет дружини. Її світла посмішка осяяла йому душу. За Вікторією він дуже нудьгував, рано вона його покинула. Є в нього одна дочка, але та живе вже багато років в Америці, дзвонить іноді відеозв’язком, востаннє на батьківщину приїжджала чотири роки тому. Онука Анатолій бачив лише через екран телефону. У неділю він, як завжди, почав збиратися, щоб сходити до дружини на могилку.

Це було своєрідним ритуалом. Він міг годинами там сидіти. Здебільшого розповідав дружині про свої справи, сподіваючись, що вона чує, а іноді просто сидів та думав. Було бажання піти на пенсію, але Анатолій ніяк не наважувався. Так, робота задоволення не приносить, але що він робитиме на пенсії? Хобі немає, друзів теж. А так є хоч якийсь сенс вставати вранці. Цього разу він недовго затримався на цвинтарі, до ладу не було чого розповідати.

Півгодини посидів, глянув на портрет дружини, де вона так посміхається. Додому йшов знехотя. «Ніхто на мене там не чекає. Кому я потрібний?» – думав чоловік. Але в під’їзді він зненацька почув знайомий голос, але не повірив, прискорив крок. -Тато Привіт! Сюрприз! Біля його дверей стояла дочка із сином. На о чі Анатолія звернулися сль ози. Обіймаючи рідних, у rолові з’явилася думка: «Ось він – сенс!»