До весілля я попередила чоловіка, що тягнути господарство одна я не маю наміру. Чоловік прийняв вимоги і допомагав мені чим міг. Але ситуація різко змінилася, коли я наро дила сина.

— Мій батько ніколи не допомагав мені з домашніми завданнями. Це робила мати. Я теж не буду з сином няньчитися! — каже мені чоловік, відкидаючи всі мої спроби залучити його до процесу навчання нашої дитини. Свекруха його підтримує. Нізащо б не подумала, що через це ми свари тимемося. Ось про побут ми з ним розмовляли до весілля. — Тягнути господарство одна я не маю наміру, — сказала я йому. — Мої батьки і заробляли разом, і вдома готували та порядок наводили разом. Чоловік прийняв мою вимогу до уваги, і після весілля у всьому мені допомагав. І з прибиранням, і з приготуванням. Жодних nроблем мені не доставляв.

Свекруха, правда, сумувала, мовляв, сама гуляє невідомо де, а синочок оре. Та на це ніхто з нас не звертав уваги. А коли я була ваrітна, то тяжко переносила ваrітність, чоловік один тягнув усе господарство. Ось із дитиною він мені ніколи не допомагав. Точніше чоловік боя вся підходити до малюка. Ні підгузки поміняти, ні з пляшечки нагодувати, ні одягати дитину не міг. Тож дитиною займалася лише я. Я тоді думала, що син підросте і тоді батько підключиться до виховного процесу. Але хлопчик підріс, тягнеться до татка, але той шугає від сина як від прокаженого. Наш син уже у сьомому класі.

З усіма уроками справляється самостійно. Ось лише з математикою у нього nроблеми. Чоловік у цьому предметі добре розуміється. Але синові допомогти не хоче. — Але я не розуміюся на алгебрі та геометрії, — кажу я чоловікові. — А ти розумієшся. Так допоможи йому. — Якщо він не розуміється на алгебрі, навіщо ж витрачати час на школу. Нехай одразу йде у двірники! — Відповідає чоловік. Але я вважаю, що батьки (обидва, а не лише мати) повинні підтримувати дитину. Чи не робити за нього домашнє завдання, а допомагати зробити самому. Ось тільки як переконати у цьому чоловіка?