Ми усиновили Пашку, але тоді навіть не могли собі уявити, як одного разу він врятує нашу рідну доньку.

Того дня я запізнювалася на роботу, тож вирішила зрізати через парк. Побачила хлопчика років трьох-чотирьох, котрий один сидів на лавці. — А де твоя мати? — Підійшла я до нього. — Пішла до магазину, — відповів він. Так як я поспішала, то побігла далі. Але в офісі хлопчик не виходив у мене з голови. Відпросилася, побігла до парку. Хлопчик сидів на тому самому місці. — Як тебе звати? Їсти хочеш? — Паша. Хочу, — відповів хлопчик і вчепився мені в руку. Ми прийшли до кафе. Я запитала: — Що ти хочеш поїсти?

— Кашу. Гарячу, — відповів малюк. Я замовила плов та чай. Дивлячись, з якою жадібністю Паша їсть принесене офіціантом, я ледве стрималася, щоб не заnлакати. Подзвонила чоловікові, розповіла йому про те, що сталося. За годину він приїхав із представниками опіки. Вони поговорили з Пашею, і ми поїхали до нього додому. Ну що сказати, там було справжнє кубло. Хлопчика одразу ж забрали до притулку. Не зупинятимусь докладно на тому, як мати хлопчика позбавляли батьківських прав, як ми відвідували Пашу, як оформляли документи на усиновлення. Тільки одного чудового дня Паша став нашим сином.

А за два місяці я зрозуміла, що ваrітна. Дочку ми назвали Євою, так захотів Паша. Просто вражає, якою люб ов’ю та турботою він оточив сестричку. Та раділа братикові більше, ніж мені. А вже вигулювати сестричку Паша нікому не довіряв. Ось в одну з таких прогулянок і сталася НС. На подвір’я влетіла машина на великій швидкості. Пашка встиг відштовхнути візок із сестричкою на газон… Але сам не встиг відскочити. Слава Богу відбувся лише зламаною ногою. А от водій так «легко» не відбувся. Якби не встигла nоліція, мій чоловік забив би того до смерті. Ледве вирвали водія з його рук. Паша одужав, так само любить і піклується про сестру, а я дякую Богові, що того дня направив мене через парк.