Коли ми виїхали на асфальтовану дорогу і під’їхали до баків для сміття, я вийшов з машини, щоб викинути сміттєві пакети. Відкриваю багажник – а сміття нема. Відповідь матері вразила мене.

Ми з дружиною вже кілька років живемо закордоном і не плануємо повертатися зовсім. Але нещодавно ми таки вирішили приїхати – просто побачитися з рідними. Вирішили організувати пікнік, та запросити всіх близьких. Неподалік мого батьківського будинку був лісок і галявина, а поряд – мальовниче озеро. Але коли ми доїхали до цього місця, я його просто не впізнав: усе заросло високими бур’янами, довкола валялися пакети зі сміттям. Як би там не було, ми знайшли чисте місце, засмажили шашлики, відпочили.

Я намагався не дивитися на всі боки, щоб зберегти в своїй пам’яті прекрасні дитячі спогади. На жаль, це був перший раз, коли я просто не схотів поплавати у своєму улюбленому озері: вода була каламутною, берега практично не було. Коротше кажучи, вже надвечір я сказав своїм рідним збиратися, і висловив свої побоювання щодо того, що якщо люди продовжать бути такими свинями, то за кілька років до озера взагалі неможливо буде наблизитися.

Коли ми в’їхали на асфальтовану дорогу і під’їхали до баків для сміття, я вийшов з машини, щоб викинути сміттєві пакети. Відкриваю багажник – а сміття нема. -Мам, а де сміття? -Так викинули вже. -Як викинули? Де? -Та в кущі kинули поряд з озером. Усі туди викидають. Моєї люті не було межі. Я так розл ютився на родичів, що не спілкувався з ними кілька днів до свого від’їзду. Яке право я маю вимагати від людей того, що навіть мої батьки не в змозі зрозуміти та виконати?