Моя родичка розповідала, як недавно вона відвідувала її двоюрідну сестру у селі. Після її розповіді у мене волосся дибки стало.

У мене є родичка, Інга. Славний чоловічок. Але ось завжди намагається нав’язати оточуючим свою думку в питаннях, в яких абсолютно не розуміється. Далі розповідь із її слів. — Влітку я поїхала погостювати до своєї двоюрідної сестри Анни до села. Я в неї була і раніше, років зо два тому. Тоді вона мала величезне господарство. Курей ціла зграя, там півнів було штук п’ять, один би не впорався. Свиней голів шістнадцять. Три корови. А цього разу в неї на подвір’ї порожньо. Жодної животинки. А мені, минулого мого приїзду, так сподобалося з корівками возитися.

— Ти їх доїла? – здивувався я. – Ні. Що ти. Я ж міська ніколи цим не займалася. — А як ти з ними тоді «возилася»? — Ну я їм траву давала в руках. Загалом слухайте далі. Я в Анни питаю: «А куди худобу діли?». «Кого продала, кого на м’ясо пустила. Не хочу більше з ними мучитися. Набридло. Втомилася». Я зовсім її не розумію. Жити в селі і не містити корів та курей?! Це обурливо. «А давай я тобі допоможу знову завести, хоча б курей», кажу їй.

«І хто їх доглядатиме?», Запитує Анна. «Та хоча б твої діти», відповідаю я. «Дітям вчитися треба, а не за курами бігати», каже вона мені. — Ну я думаю, що Анна вправі сама вирішувати, заводити їй худобу чи ні, — кажу я Інзі, і одразу питаю її, — А ти тварин любиш? — Так. Дуже! — Тоді чому ти не заведеш собі хоч кота? — Але ж у мене робота. А особистий час я волію присвячувати набагато цікавішим заняттям, ніж метушня з котом. — Ось і твоя родичка Анна хоче особистий час присвячувати собі, а не худобі…