У мого сусіда діда Василя був кіт на ім’я Туча, чий голос ми почули, коли не стало його господаря. Син діда вирішив взяти кота до себе, але раптом

Про відданість собак господарям написано багато історій та знято багато фільмів. Але я не чув історії про вірність котів. Тож і вирішив розповісти історію, свідком якої став. На першому поверсі нашого під’їзду мешкав вдовий дід Василь. Діти виросли, роз’їхалися своїми домівками. Залишився дід Василь сам. Тоді й завів він кота Тучу. Великий чорний кіт, у білих «шкарпетках» і при білій «краватці». Вони часто гуляли разом — старий з паличкою і кіт, що поважно крокує поруч. Туча була господарем двору. Жоден бродячий пес не наважувався вступити на його територію. А ті собаки, що жили у мешканців нашого будинку, беззастережно приймали верховенство кота над ними.

Ми чули його гучне нявkання лише одного разу. Коли не стало діда Василя. Кіт вперше закричав благим матом. Так ми довідалися, що дід пішов уві сні. Викликали відповідні служби, зателефонували до сина. Тучу довелося замкнути в окремій кімнаті. Він нікого не підпускав до господаря. Після nохорону залишили на кухні відкриту кватирку. Щоб кіт міг заходити додому. Щовечора він приходив під вікно, і чекав, коли господар покличе його. Але, зрозуміло, його ніхто не кликав. І він залазив у квартиру через вікно. За місяць квартиру nродали.

Син діда Василя забрав Тучу до себе. На подив присутніх, кіт сам заліз у переноску. Ми вирішили, що кіт уже прийняв нового господаря. Як би не так. Через місяць Туча сидів перед дверима рідної квартири. Я зателефонував до господаря. Він приїхав і забрав кота. Але вже за тиждень кіт знову сидів перед дверима помешкання діда Василя. Я вирішив не мучити тварину. Забрав його до себе. Так і жив він: вдень гуляв, увечері сидів біля дверей квартири діда Василя, а на ніч приходив до мене. П’ять років, щодня, він жодного разу не порушив графік. Але якось він пішов гуляти і більше не повернувся. Сподіваюся, там вони, двоє друзів, зустрілися.